Історія школи

Усе довкола нас має свою історію. Питання в тому, чи хочемо ми її знати -  історію країни, краю, родини ?.. А може нам треба знати історію місця, де   проводимо значну частину  життя, тобто історію свого місця праці. Чи у вас ніколи не виникало такого бажання? Мабуть усьому свій час, бо незалежні від наших бажань обставини спонукали виявити певну цікавість, і заглибитися у пошуки відповідей на запитання “А що і як було тут до мене?”.

Історія перша: історія місця, оскільки все у просторі має своє місце.
Вздовж лінії бастіонних фортифікацій міста Львова, споруджених наприкінці 17 століття за часів  коронного гетьмана Станіслава Яблоновського, тягнулася дорога. Ще досі витає у повітрі майже містична легенда, що десь тут, при дорозі мешкали брати-розбійники. Вони без жалю грабували та вбивали одиноких  подорожніх. Це переповнило чашу Божого терпіння, і брати  були покарані: вони загинули разом із своїм будинком, у який під час бурі  влучила блискавка.
На безлюдній дорозі поставали невеликі садиби і з плином часу дорога перетворилася на вулицю Пекарську, окрасою  якою у 1849 р. став палац графа Костянтина Сєменського. Син графа Костянтина, Вільгельм Станіслав Семенський (1827-1901), котрий дослужився до звання таємного радника цісарського двору і був членом австрійської Палати панів та кавалером Мальтійського ордену, перебудував палац 1877 року. У 1891-1894 роках  палац знову було реконструйовано,  і в такому вигляді він зберігся і донині (звичайно без внутрішньої графської розкоші, від якої залишилися лише дві мармурові колони у бальній залі, та метлахська плитка, якою викладено вестибюль). Але це вже сторінки іншої історії. 
Спадкоємець графа – Станіслав Костянтин Марія Фелікс (1864-1918) писався вже Семенським-Левицьким, долучивши до батькового ще прізвище матері. Відтоді на фасаді палацу зберігся вензель S.L. Але, як часом трапляється,    не цінується надбане предками. Досі витають перекази про те, що нащадки програли свої маєтки на іподромі, палац було втрачено, а його мешканці виїхали у Канаду.  У свій час Вільгельм Станіслав Семенський був президентом Галицької комісії з вирощування коней та великим шанувальником цих тварин. Може в цьому є своя іронія?
Саме тоді,  палацова будівля “анфіладно-зального типу” піддається переплануванню і перетворюється у навчальний заклад “коридорного типу” (ми вжили термінологію архітекторів).
У 1934 році розпочинається нова історія садиби.

Історія друга: нова історія старого будинку.
1934 рік для керівництва першої Української гімназії був дуже вдалим. Про це писалося, очевидно в друкованій історії закладу, бо копію лише однієї  сторінки цього видання маємо у своєму користуванні, де поруч із світлиною палацу та подвір´я читаємо такі рядки:
Витяг (дослівно)  з архівних документів: “Міністерство Р.В.  І П.О. По думці внесення Кураторії Л.Ш.О. Рішенням д.6 травня 1934. Ч.11.S. - 3689/34 перенесло гімназію до нового приміщення в будинках гр.С.Сємєнського-Лєвіцького при Пекарській вул., ч.19. Це рішення було під кожним оглядом дуже щасливе й корисне для нашого заведення й молоді: дозволило воно школі діяти у східній частині міста, де нема ніякої загально-освітньої середньої школи. Дало до виключної диспозиції заведення три будинки, широкий соняшний майдан, добре огороджений та замкнений. Це дає змогу забезпечити майно школи, відокремити молодь від небажаних зовнішніх впливів та доцільно вести навчання й виховування учнів. Осібна каплиця поглиблює релігійне виховання, а майдан-грище, затінене деревами й корчами-квітами, туї, рухівня дають цінні естетичні переживання та збагачують гігієнічні умовини школи й здоровля учнів.
Нове приміщення заведення дає змогу кращої розбудови навчання та є черговим етапом розвитку гімназії та ліцею.”
Хіба не можна ці самі слова в однаковому стосунку  віднести і на адресу теперішніх вихованців школи-інтернату? Може саме тому, не зважаючи на усілякі зовнішні впливи,  у приміщенні 1-ї української гімназії по сьогоднішній день працює створена  у 1945 році “Школа-інтернат №102”.
Про тих, хто навчався у гімназії, нагадує меморіальна дошка, встановлена у середині 90-их років ХХ століття на фасаді одного з флігелів. 
         
У ті ж 90-і, на початку становлення української незалежності, навідалися до палацу випускники першої української гімназії. Прийшли два, поважного віку дзядзі, які приїхали  з американського континенту, не багато не мало, аж через 60 років! На їхніх обличчях можна було вловити хвилі різних почуттів: через втому прожитих років раптом пробивалися яскраві спалахи юності, яка жила колись  тут. Тоді виринали з глибини часу  спогади, що,  як, і де відбувалося з ними у цих стінах перед 1939 роком, який багатьом перевернув життя у інше русло. Великий жаль відбивався у вицвілих очах, коли колишніми гімназистами вимовлено було фразу про те, що змінилось тут усе до невпізнання . Чому саме великий жаль зрозуміємо пізніше, коли будемо читати історію четверту.
А нам про ті невідомі  часи нагадували хіба що два великі скляні, аптекарського вигляду слоїки, з наліпленими пожовклими наклейками, на яких польською мовою та латиною засвідчено, що це “карпатська плямиста саламандра” і ще хтось. Хоча і цих “довгожителів” палацу після ремонту кабінету наочних посібників десь не стало. Мабуть тому, що їхній час минув, і від цього стає  трішечки сумно. 

Історія третя: історія життя людини
Ця історія варта історій героїв творів Івана Франка та Ірини Вільде. В архівах школи збереглися особові справи тих, хто працював тут у 40-50 роках минулого століття. Давно минув строк зберігання цих пожовклих паперів, на яких написані окремо вирвані з буденного життя  невеличкі сторіночки людських доль. Цим записам властива незвична для сучасної стилістики та лексики мова, тому наступний фрагмент хочемо навести дослівно. Це автобіографія.
“Я народився в селі Трудовач Золочівського повіту в Сх. Галичині 15 грудня 1888 р. Батьки мої були малоземельні рільники. Від молодих літ помагав я батькам в рільництві. З 1897 р. по 1903 р відвідував я народню школу в с. Трудовач. Після підготовки в місточку Гологори здав  я вступний іспит до 8 клясної гімназії в м.Золочів в 1903 р. де навчався до 1911 р. включно і в цьому ж році склав я гімназійну матуру, на підставі якої поступив я у Львівський університет в 1911 р. , де навчався до 1916 р  включно і закінчив вищу освіту, склавши іспити і вислухавши відповідні дисципліни на філософському факультеті. Учительську працю розпочав я 1917 р на українських учительських курсах ( викладав: укр.мову, географію, історію). З 1921 р. по 1923 р. був директором української гімназії в м. Добромилі. Польсько-панський уряд закрив цю гімназію, а мене і всіх учителів перевів на роботу в школах корінної Польщі, де я працював в різних містах і різних школах до 1939 р., до війни. З 1924 р. склав я педагогічно-методичний іспит, (атестат №1080 14.04.1924) Заводові кваліфікації до усталення одержав я 1928 р. В 1928 р. склав у Львівськім університеті перед державною іспитовою комісією науковий іспит на вчителя гімназії і написав більшу письмову наукову працю “Українське весілля”. У 1930 р. склав  я там же державний педагогічний іспит на вчителя гімназії (середніх шкіл) та одержав диплом №2038 від 11.07.1930 р. На роботу в школах Сх. Галичини польський панський уряд не хотів мене перевести, хоч я щорічно подавав заяву. В 1939 р. в часі канікул був я на відпочинку в Чорногорі (Гуцульських Карпатах) і тут застала мене польсько-німецька війна. Коли в Львів вступила Червона армія я негайно зголосився на роботу в Львівськім облвно, де працював я інспектором спецшкіл з вересня 1939 р. по липень 1941 р. З 1941 р. по 1944 р. працював я на виробництві глухонімих (утог). З липня 1944 по 01.07.1945 працював інспектором спецшкіл Львівського облвно. З 01.07.1945 по 15.02.1947 був я директором допоміжної спецшколи № 102 в м. Львові, а з 15.02.1947 продовжую працювати завпедом в цій же школі.
    Львів, 25 квітня 1947 р.”
Це писав Вчитель — Кіт Михайло Іванович, педагогічний стаж якого налічував на той час 30 років. Всебічно обізнана людина, яка  добре володіла латинською, німецькою, польською, українською мовами, не дуже добре французькою, італійською, чеською, грецькою, білоруською, російською. Вчитель-українець, не вельми шанований “польсько-панським урядом”, який відвідав Румунію, Туреччину, Грецію, Палестину, Сирію, Єгипет, Арабію та головні міста цих країн з метою етнографічних і географічних наукових дослідів в крузі наукових працівників географічного товариства. Вчитель, який зумів у чужій державі отримати науковий ступінь “професор явний Люблинською  шкільною кураторією”, видав наукові праці “Ягілки” , Львів, 1922 р., “Українське весілля” (дипломна наукова праця) , “Здовж і поперек Карпат”, “Українські і російські народні пісні”.
  В особистому листку завжди було питання, на яке Михайло Іванович відповів: “член учительської профспілки з 1917 р., безпартійний”. Безпартійний, ось так... Може тому він працював директором лише півтора  роки ? Адже мав усі підстави і надалі очолювати заклад: університетська освіта, досвід роботи директором гімназії (це теж щось!), робота в освіті Радянської України від 1939 р. Крім того, читаємо ще один папірець, який підтверджує спеціальну освіту:
“Посвідчення
Видано тов. Кіт Михайлові Івановичу про те, що він прослухав місячні курси перепідготовки учителів спеціальних шкіл (глухонімих, сліпих і розумово-відсталих) при Львівському Обласному Відділі Народної Освіти в серпні місяці 1945 року.
  Заст.зав. ОБЛВНО Устименко
  Завкурсами Гаврюшенко”.
Та про це  можна лише здогадуватись. А може просто людина втомилася , вік уже не той? Та й часи були непрості. Хтозна! Працював Михайло Іванович до 15.02.1951 р.
  Пишаємось, що біля витоків спеціальної школи №102 стояла високоосвічена людина.  Фундамент школи було закладено, і закладено добрий фундамент, раз пишемо про це, маючи за плечима, а краще сказати, за стінами школи вже 68 років історії! 

Історія четверта: як усе починалося
  У 1945 р. після закінчення Великої Вітчизняної Війни  зорганізовано допоміжну школу, яка була розташована по вулиці За Збройовнею №3 (тепер Арсенальна). Інтернату при школі не було.
Організовано роботу           
У 1946 р. у школі навчалися лише 26 учнів. Діти  проживали і харчувалися при школі глухонімих (вул. Личаківська). Для навчання використовувалися підручники масових шкіл. Тільки один з учителів Огорчак Роман Йосипович, 1899 р.н., мав спеціальну освіту (згодом працював заст. директора, логопед), працював з 15.03.1945 р. по 14.06.1960 р. Не  у всіх педагогів була не лише спеціальна, а й вища  освіта. Так, читаємо  архівні документи: “З приходом Радянської Влади в 1944 р. я покінчила 10 місячні Обласні курси учителів і була надана на працю учительки в НСШ с.Холоєві. Після 3-місячної праці я звільнилася і переїхала знова у Львів, де кінчила 9 клас СШ.
Тепер маю бажання вступити на працю виховательки в початковій школі.
Львів, 14.09.1946”. З автобіографії Іщук Зіновії І., 1927 р.н., яка працювала вихователем до 15.08.1954 р. 
У 1947 р. старанням директора школи Лютинського О.В. (15.02.1947 — 30.04.1948 р., помер 05.05.1948 р.) школа і отримала приміщення славнозвісного палаці графів Семенських-Левицьких по вул.Пекарській, 19. Школі надано назву: Семирічна допоміжна школа-інтернат №102. Почали працювати майстерні, де учні під керівництвом інструкторів (як тоді писали в документах) вивчали шевську та кравецьку справи. Інструктори теж добиралися неабиякі! У кожного в особових справах знаходимо копії посвідчень (з гербовими печатками та фотографією!) челядника, видані спеціальною комісією ще до 1939 року. Мабуть, по мірках тих часів, це прирівнювалось до високого розряду кваліфікації майстра. З учнями займається керівник хорового гуртка.
У 1948 р. школу короткий час очолює директор Красноусов Микола Григорович, з 01.05.1948 — по вересень 1949. Збільшується кількість учнів — 92, інтернованих з них — 62.
Через рік навчається уже 138 учнів, проживає в інтернаті — 90. У цьому ж 1949 р. почав працювати методичний кабінет. Скромний в початках кабінет поступово збагачувався завдяки вчительці Янківській Г.І. (08.01.1948 р. - 10.07.1965), яка власноруч виготовила багато наочних приладь (хоча, мабуть, повинні ще були бути різноманітні наочні природничі матеріали високої якості, які залишилися від гімназійних часів, бо ще у 80-их роках чимало їх було у кабінеті наочних посібників).

Історія п´ята: а що ж було далі?
А з 01 січня 1950 р. школа перейшла на бюджет ОБЛВНО. І на чолі школи утверджується  Пелашенко Матрона В.,1909 р.н., яка пропрацювала директором з 24.09.1949 до 15.12.1964. Розпочинається епоха руйнування “минулого” та “будівництва” нового. 
Створюється обласна медико-педагогічна комісія. У школі  обладнано  лікарський кабінет, де господарем стає лікар Куліш М.Ф. 1924 р.н., (15.12.1947 — 16.09.1951).   Навесні  висаджено 2 шпалери тополь (при  обрізці гілля щовесни тополі протримались до 2012 р.). Була укомплектована шкільна бібліотека, якою завідував учитель Стародворський Б.П. (1910 р.н.) (25.12.1950 — 09.07.1970). Він також організував живий куток. До трудового навчання долучається  столярна виробнича майстерня із завідувачем Токарем Е.Є. У ці часи в допоміжній школі розпочинає свою діяльність піонерська організація, яку очолює піонервожатий.
1951 р. на другому поверсі головного корпусу один зал перебудовано на два класи (Пн.сторона), а одне приміщення на 1 поверсі обладнано під кухню і їдальню.
  Організовуються літні відпочинки та оздоровлення дітей  в піонерських таборах в с. Велика Вільшаниця (5 р.) с.Верхнє Синєвідно (3 р.) У 1953 р. коштом прибутків навчально-виробничих майстерень проводиться туристична екскурсія Сімферополь — Ялта ( 1 місяць) по Південному берегу Криму. 1955 р. -   в Москву, Ленінград.
У 1959 р. проведено центральне огрівання 3 будинків школи, а мистецьки виконані кахельні печі зруйновано, чи розібрано і вивезено?  чи ... . Така ж доля спіткала вишукані зразки майстерно виконаних дверних клямок. Тоді ж, згідно розпорядження Матрони В., було замащено олійною  фарбою розписи стелі у приміщенні спортивної зали, колишньої графської каплиці. Величезні настінні розписи — мисливські сцени, пофарбовано тією ж олійною фарбою у немислимий колір. Останньою крапкою у знищенні мистецьких проявів минулого була руйнація ще однієї мисливської сцени, із вершником на передньому плані. За переказами один учень не міг наздогнати іншого по сходах, з відчаю зняв черевик і пожбурив ним у того, хто біг попереду. На жаль, черевик не влучив у ціль, а влучив у величезний (розміром десь приблизно 3м на 1,5 м) красивий вітраж, який розлетівся на друзки. Натомість, до 90-их років між першим і другим поверхом з´являється інший “вітраж” - піонери із сурмами, який потім кудись подівся, і став звичайним білим віконним склом.
Мабуть саме такі “зміни”, зумовлені  “такі були часи”, і викликали сум за чимось назавжди втраченим гостям із американського континенту. До речі, про американський континент.
У 1960 р. за рекомендацією Ленінського райкому комсомолу приходить на роботу до школи-інтернату піонервожатий Климчук І.М. Згодом  , вихователь, вчитель вищої категорії із педагогічним званням Старший вчитель. Секретар партійної організації школи до початку 1990-их, патріот України в часи 1990-их, емігрант на Маямі до США у 2005 р. Його доля нагадує долю палацу — новим змістом наповнюється раз Богом дана форма. Але це вже не історія, філософія буття...

Історія шоста: нова історія
16 грудня 1964 Матрону В. на посаді директора змінює  Гаськевич Є.Д., 1926 р.н.  Поступово школа стає дійсно спеціальною. Робиться чимало новітніх на той час змін, які були спрямовані на удосконалення процесу навчання, а особливо, виховання розумово-відсталих дітей.
У 1965 році радіофіковано всі класи, почав працювати шкільний радіовузол. Функціонувала ця техніка до 1990 року, ще проводилися педагогами із залученням учнів  загальношкільні інформаційні години по радіо.
У 1969 р. виділено нове приміщення під методичний кабінет, який  таки залишився кабінетом наочних посібників. У 2007 р. кабінет отримує нове призначення і стає логопедичним.
1967 рік — рік будівництва окремого приміщення для бані з центральним обігрівом і гаражу. Сучасна реконструкція цих будівель на пральню та душеві, що відповідають вимогам 21 століття проведена у 2010 р.
У цьому ж 1969 році обладнано кравецьку майстерню новими машинами. Очевидно, саме ці професійні машини  навчали дітей професії швачки до початку Перебудови. Так як немає нічого вічного, 2 швейні майстерні були повністю переобладнані у 2008 р. коштом Мальтійської служби
Технічний прогрес надовго утвердився у школі-інтернаті 1968 року.  Придбано спеціальну апаратуру: кіноапарат, епідіаскоп, фільмоскоп, якими обладнано клас технічних засобів. Затемнено класні приміщення з метою використання технічних засобів на місцях в роботі з учнями. Ще у 1990 році учні в актовому залі по середах мали змогу передивлятися кінофільми для дітей, які привозив кіномеханік із спеціального фільмофонду.
Продовжується технічний прогрес і у наступному 1969 р. -  загальну навчально-виробничу столярну майстерню розділено стіною на дві навчальні майстерні та  обладнано новими верстатами. У 1995 р. Злучений Українсько-Канадський Допомоговий Комітете реалізує програму “Грент” і переобладнує ці майстерні сучасним максимально безпечним у роботі столярним обладнанням, проводить спеціальне навчання для вчителів столярної справи. Обладнання успішно функціонує і зараз під керівництвом Ніколіва Є.Є. (у школі з 1997 р) .
Усі навчальні майстерні постійно поповнюється інструментами та матеріалами, необхідними для вирішення навчальних завдань.
До 1990 р. проіснувала майстерня картонажної справи, у якій знаходився якийсь дуже якісний спеціальний верстат, що залишився ще, мабуть, з гімназійних часів. Ще досі можна знайти у шкільних шафах дуже якісні картонні папки, виготовлені на цьому верстаті учнями під керівництвом вчителя Сікочавської  
У 1970 р. посадили туї, берези, ялини. До речі, ялини вже стають вищими за будівлю палацу.
На базі школи-інтернату №102 майбутній кандидат педагогічних наук Вавіна проводить свої науково-практичні спостереження та дослідження, відвідуючи навчальні та виховні заняття. Її роботу пам´ятають педагоги, які ще працюють на даний час у школі-інтернаті. Вихователь Майстренко  Н.Ю. (з 1969 р.), вчитель

1960 екскурсія Львів — Київ (поїздом), Київ-Одеса (пароплавом по Дніпру)

Що ховається під словом “спеціальний”? Ставиться наголос на тому, що всі учасники навчально-виховного процесу у спеціальній школі мають певну специфіку, тобто особливості. КЗ ЛОР “Львівська спеціальна загальноосвітня школа-інтернат №102” - заклад,  де здобувають освіту діти із розумовими вадами. Педагогічні працівники повинні мати спеціальну дефектологічну освіту.  Як свідчить практика, багато людей не мають уявлення, що  термін “дефектологічна освіта” стосовно нашого закладу  визначає те, що педагог навчається у вищому навчальному закладі за спеціальністю “Олігофренопедагогіка” та здобуває кваліфікацію “вчитель допоміжної школи”. Вчитель допоміжної школи повинен володіти  не лише грунтовними знаннями спеціальних методик викладання усіх навчальних предметів, а й знаннями із спеціальної психології, психопатології,  анатомії та фізіології дітей та підлітків.